Читать онлайн книгу "По той бік раю"

По той бiк раю
Френсис Скотт Кэй Фицджеральд


Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна» та «Великий Гетсбi».

Роман «По той бiк раю» був опублiкований 1920 року, i молодий письменник одразу ж став знаменитим. У цьому творi висловлено емоцiйний досвiд цiлого поколiння юних американцiв, якi прийшли в свiт пiсля Першоi свiтовоi вiйни i, ставши дорослими, усвiдомили, що «всi боги вмерли, всi вiйни вiдгримiли, будь-яка вiра пiдiрвана».

Еморi Блейн мае гарну зовнiшнiсть, чудову освiту, багатство. Вiн завжди жив у свое задоволення й отримував усе, чого бажав. Однак смерть товариша, розорення сiм’i, неможливiсть через бiднiсть одружитися з коханою дiвчиною цiлком змiнюють його характер. Чи знайде Еморi свое мiсце пiд сонцем пiсля випробувань, якi випали на його долю?… Історiя зайвоi людини по-американськи. Роман про дорослiшання… Про особистiсть… Про трагедiю «втраченого поколiння»…





Френсiс Скотт Фiцджеральд

По той бiк раю



Присвячуеться СІГУРНІ ФЕЙ



* * *


…По той бiк раю…

Мудрiсть – невелика втiха.

    Руперт Брук

Досвiдом люди називають своi помилки.

    Оскар Вайлд






Книга перша

Романтичний егоiст





Роздiл 1

Еморi, син Беатрiс



Еморi Блейн успадкував вiд матерi кожну рису, окрiм тих кiлькох невловимих, що робили його вартим чогось. Його батько, чоловiк безликий та мовчазний, залюблений у Байрона, iз звичкою задрiмати над «Британською енциклопедiею», розбагатiв у тридцять рокiв пiсля смертi двох старших братiв, успiшних чиказьких бiржових брокерiв, та, натхненний першим спалахом вiдчуття, що весь свiт належить йому, поiхав у Бар-Гарбор, де познайомивсь iз Беатрiс О’Хара. Як наслiдок, Стiвен Блейн передав своему потомству свiй зрiст – трошки нижче шести футiв – та свою схильнiсть вагатись у ключових моментах, i цi двi головнi ознаки сповна проявились у його синовi, Еморi. Довгий час вiн скнiв десь на задвiрках сiмейного життя, – сором’язлива постать iз обличчям, напiвприкритим тьмяним м’яким волоссям, заклопотаний «турботами» про свою дружину, знесилений думкою, що вiн не розумiе i не в змозi зрозумiти ii.

А ось Беатрiс Блейн, оце була жiнка! Раннi свiтлини, зробленi в батькiвському маетку у Лейк-Дженева, Вiсконсiн, чи в Римi, в монастирi Святого Серця (освiтня примха, котра в роки ii молодостi була доступна лише донькам дуже заможних батькiв), виказували витончену делiкатнiсть ii рис, неперевершену досконалiсть та простоту ii вбрання. Вона отримала блискучу освiту: ii юнiсть протiкала у величi Ренесансу, вона була втаемничена в останнi чутки старовинних римських родин, ii iм’я, як казково багатоi молодоi американки, знали кардинал Вiтторi i королева Маргарита та iншi, менш очевиднi знаменитостi, про яких могли чути лише особи з певним рiвнем культури. В Англii вона навчилась вiддавати перевагу вiскi з содовою перед вином, а ii свiтська балачка стала бiльш розмаiтою та зухвалiшою протягом зими, проведеноi у Вiднi. Загалом, Беатрiс О’Хара отримала освiту (яка навряд чи зараз можлива), що вимiрюеться кiлькiстю подiй та людей, на котрих можна споглядати iз презирством чи котрими можна зачаровуватись; культуру, багату на всi мистецтва i традицii i водночас позбавлену усiляких iдей, – це були останнi днi того часу, коли великий садiвничий зрiзав усi невдалi троянди, щоб вивести один iдеальний бутон.

Десь у мiжчассi вона повернулась в Америку, познайомилась зi Стiвеном Блейном та й одружилася з ним – чи то через втому, чи через нудьгу. Протягом докучливого мiжсезоння вона носила свою едину дитину та привела ii на свiт весняного дня дев’яносто шостого року.

Вже у п’ять рокiв Еморi був для неi пречудовим компаньйоном. У нього було золотисто-каштанове волосся, виразнi великi очi, до яких вiн iз часом мав дорости, гнучкий розум, багата уява та смак до одягу. Вiд чотирьох до десяти рокiв вони з матiр’ю об’iздили всю краiну в приватному вагон-салонi ii батька – вiд Коронадо (там його матерi було так нудно, що у неi стався нервовий зрив у фешенебельному готелi) аж до Мехiко-Сiтi, де вона захворiла на легку форму сухот. Ця неприемнiсть настiльки втiшила ii, що згодом, особливо пiсля кiлькох чарок, вона слугувала своерiдним елементом створюваноi нею атмосфери.

Отже, поки бiльш чи менш везучi багатi хлопчаки воювали зi своiми гувернантками на пляжах Ньюпорта, в той час як iх лупцювали, чи повчали, чи примушували читати «Дерзай та роби» або «Френка на Мiссiсiпi», Еморi щипав покiрних коридорних у готелi «Волдорф», терпiв свою вроджену вiдразу до камерноi та симфонiчноi музики, отримуючи украй спецiалiзоване виховання своеi матерi.

– Еморi!

– Так, Беатрiс. (Дивно так називати матiр, але вона сама це заохочувала.)

– Любий, навiть не думай ще вибиратися з лiжка. Я завжди мала пiдозру, що ранне вставання в юному вiцi шкiдливе для нервiв. Клотильда принесе тобi снiданок.

– Гаразд.

– Я почуваюсь дуже виснаженою сьогоднi, Еморi, – зiтхала вона, все обличчя ii, схоже на рiдкiсну камею, виказувало страждання, ii голос вишукано iнтонувався, а руки злiтали гнучко i плавно, як у Сари Бернар. – Моi нерви на межi. Ми мусимо покинути це жахливе мiсце завтра ж i пошукати де-небудь сонця.

Еморi з-пiд скуйовдженого волосся кидав на матiр пронизливий погляд зелених очей. Навiть тодi вiн не мав жодних iлюзiй щодо неi.

– Еморi!

– Ну що?

– Я хочу, щоб ти прийняв гарячу ванну – таку гарячу, наскiльки зможеш витерпiти, i просто розслабив своi нерви. Ти можеш читати у ваннi, якщо забажаеш.

Вона балувала його уривками iз «Fetes Galantes» ще до того, як йому виповнилось десять, в одинадцять вiн мiг упевнено (хоча й хрестоматiйно) висловлюватись про Брамса, Моцарта i Бетховена. Якогось дня, коли його залишили одного в готелi в Хот-Спрингс, вiн скуштував мамин абрикосовий лiкер (смак припав йому до душi, i вiн приемно захмелiв). Якийсь час йому було весело, вiн наважився ще й закурити у цьому пiднесеному станi (що й спровокувало вульгарну i абсолютно плебейську реакцiю). Хоча цей iнцидент i нажахав Беатрiс, у глибинi душi вiн потiшив ii i став частиною того, що наступнi поколiння назвуть ii «лiнiею».

«Знаете, мiй хлопчик, – якось вiн почув, як вона розповiдала це у кiмнатi з-помiж компанii благоговiйних жiнок, що iз захопленням слухали ii, – вiн такий витончений i такий милий… але такий хворобливий, у нас у всiх слабке здоров’я…» – І ii рука торкалася прекрасних грудей; потiм, переходячи на шепiт, вона розповiла iм про абрикосовий лiкер. Вони весело смiялись, оскiльки вона була прекрасною оповiдачкою, але в той вечiр багато креденсiв було замкнено на замок проти можливих зазiхань маленьких Боббi та Барбар.

Мандрiвнi паломництва були незмiнно помпезнi; двi покоiвки, вагон-салон, мiстер Блейн (коли той був доступним), i обов’язково – лiкар. Коли Еморi хворiв на коклюш, чотири спецiалiсти, доволi неприемнi, згорбившись бiля його лiжка, свердлили неприязно один одного поглядами; коли вiн захворiв на скарлатину, кiлькiсть прислуги, включно iз лiкарем i доглядальницями, сягала чотирнадцяти. Однак юнiсть взяла свое, i вiн таки одужав.

Блейни не були прив’язанi до жодного мiста. Вони були вiдомi як Блейни з Лейк-Дженева i мали доволi багато рiднi, що замiняла iм друзiв, i посiдали завидне становище вiд Пасадени до мису Код. Але Беатрiс (чим далi, тим бiльше) волiла заводити новi знайомства. Були й певнi нюанси, такi, як, наприклад, особливостi комплекцii та iх коригування, та ще спогади про життя за кордоном, якi доводилось повторювати з регулярними iнтервалами. Як i сни (за Фрейдом), цi спогади потрiбно було стирати, iнакше вони б розхитали ii нерви. Беатрiс критично ставилась до американок, особливо до метушливих уродженок Заходу.

– Господи, який у них акцент, мiй любий! – говорила вона Еморi. – Це не пiвденний акцент i не бостонський акцент, вiн не прив’язаний до жодноi мiсцевостi, просто акцент, – вона замислювалась. – Вони вподобали якийсь проiдений мiллю лондонський акцент, давно нiким не вживаний, але ж мусить його хтось прихистити. Вони розмовляють, як англiйський мажордом пiсля кiлькох рокiв служби в чиказькiй опернiй трупi. – Далi ii роздуми ставали геть безладними. – Я гадаю… в життi кожноi жiнки iз Заходу настае момент, коли вона думае, що ii чоловiк такий успiшний, що вона може мати свiй власний акцент, отож вони й намагаються вразити мене, мiй любий.

Властиво, вона вважала свое тiло немiчним та крихким, душа в ii уявленнi була такою ж кволою – однак важливою частиною ii життя. Вона була католичкою, але якось помiтила, що священики придiляють iй значно бiльше уваги, коли вона балансуе на межi втрати i вiднайдення вiри у Матiр-церкву – i вiдтодi постiйно зберiгала цей невловний баланс. Нерiдко вона нарiкала на буржуазнiсть американського католицького духовенства i була свято переконана, що якби вона жила в тiнi величних соборiв старого континенту, ii душа й досi б грiлася тендiтним полум’ям на могутньому престолi Риму. (Власне, пiсля лiкарiв священики були ii улюбленою втiхою.)

– Ах, епископе Вiнстоне, – драматично проголошувала вона, – я не хочу говорити про себе. Можу лише уявити цей потiк iстеричних жiночок, якi юрмляться бiля ваших дверей, адже ви такий чуйний… – І пiсля iнтерлюдii у виконаннi отця додавала: – Але моi намiри зовсiм iншi…

Вона втаемничувала у своi клерикальнi сповiдi лише осiб не нижче епископського сану. Вперше повернувшись на батькiвщину, вона зустрiла в Ашвiллi молодого прихильника свiнбернiвського язичництва. Перед його пристрасними поцiлунками та палкими сповiдями вона просто не могла встояти, отож молодi люди обговорили всi «за» i «проти» цiлком у рамках витонченого романтизму, позбавленого усiляких банальностей. І зрештою вона зопалу одружилась (для проформи), а молодий язичник з Ашвiлля, переживши духовну кризу, возз’еднався з католицькою церквою i звався тепер монсеньйором Дарсi.

– Воiстину, мiсiс Блейн, вiн i досi – чудовий спiвбесiдник, права рука кардинала.

– Одного дня Еморi навернеться до нього, – зiтхала прекрасна жiнка, – i монсеньйор Дарсi зрозумiе його, як розумiв мене…

Еморi виповнилось тринадцять, вiн був високий i стрункий, i в ньому все бiльше проявлялось кельтське корiння його матерi. Навчався вiн вряди-годи, адже в кожному мiстi вiн «продовжував з того моменту, де зупинився», але, оскiльки жоден вчитель не знайшов того мiсця, де вiн зупинився, – його розум залишався ще доволi незатьмареним. Що вийшло би iз хлопця, якби вiн i далi продовжував таке життя, – важко сказати. Але через чотири години по тому, як вони з Беатрiс вiдпливли до Італii, його апендикс запалився (можливо, через частi снiдання в лiжку), i пiсля кiлькох вiдчайдушних телеграм до Європи та Америки величезний корабель, на превеликий подив усiх пасажирiв, рiзко розвернувся i поплив назад до Нью-Йорка, щоб висадити Еморi на пiрсi. (Погодьтесь, якби не йшлося про життя – це виглядало б велично.)

Пiсля його операцii в Беатрiс стався нервовий зрив iз пiдозрiлими симптомами бiлоi гарячки, й Еморi залишили в Мiннеаполiсi, де вiн був приречений провести два наступнi роки пiд опiкою тiтки й дядька. Саме тодi вульгарне повiтря американського Заходу, так би мовити, i заскочило його зненацька.




Поцiлунок для Еморi


Вiн скривив губи, прочитавши це:



«Я влаштовую вечiрку iз катанням на санях у четвер, сiмнадцятого грудня, о п’ятiй годинi. Було б чудово, якби ви змогли прийти.

    Щиро ваша,
    R.S.V.P.
    “rеpondez s’il vous pla?t” Майра Сен-Клер».

За два мiсяцi, що вiн провiв у Мiннеаполiсi, його головною турботою було маскування вiд iнших хлопцiв вiдчуття власноi зверхностi над ними, хоча це його переконання було безпiдставним. Одного дня вiн вiдзначився на уроцi французькоi (вiн був уже в старшому класi), i цим повнiстю пригнiтив мiстера Рiрдона, чий акцент Еморi з презирством пiднiмав на кпини. І на превелику втiху класу, мiстер Рiрдон, який колись провiв кiлька тижнiв у Парижi, мстився, як мiг, заганяючи Еморi вiдмiнюванням дiеслiв кожного разу, коли той вiдкривав книгу. Іншого разу Еморi вiдзначився на уроцi iсторii, i результат був просто катастрофiчний, оскiльки в класi були тiльки його хлопцi-однолiтки. Весь наступний тиждень вони глузували над його вимовою, кривляючись один до одного: «Е-е-е-е, я вважаю, американська революцiя була головним чином справою середнього класу» або: «Вашингтон походив iз дуже хорошоi сiм’i… е-е-е-е, з доволi хорошоi сiм’i, я так гадаю».

Його найбiльшим ганджем був спорт, але як тiльки вiн зрозумiв, що це – мiрило впливу i популярностi у школi, вiн почав затято i вперто тренуватись, щоб досягнути успiху в зимових видах спорту. І хоча його гомiлки болiли, а ноги постiйно пiдвертались, вiн мужньо продовжував накручувати кола на ковзанах на льодовiй аренi Лорелей кожного дня пiсля обiду в очiкуваннi моменту, коли вiн зможе тримати ключку так, щоб вона не заплутувалась якимось незрозумiлим чином мiж його ковзанами.

Запрошення на вечiрку панянки Сен-Клер валялось весь ранок у кишенi його пальта, де прилипло до сiруватих недоiдкiв горiховоi карамелi. По обiдi вiн зiтхаючи витягнув його на свiт божий i пiсля коротких роздумiв та попереднього начерку на обкладинцi «Латини для першого курсу» Коллара i Денiела надряпав вiдповiдь:



«Моя люба мiс Сен-Клер!

Ваше люб’язне запрошення на вечiр, що вiдбудеться наступного четверга, стало надзвичайно радiсною звiсткою сьогоднi зранку. Я буду надзвичайно ощасливлений зустрiччю з Вами увечерi наступного четверга.

    Щиро Ваш,
    Еморi Блейн».

Отже, у четвер вiн замислено брiв вичищеним до ковзкого тротуаром i пiдiйшов до Майриного будинку рiвно пiв на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Вiн чекав на ганку iз меланхолiйно приплющеними очима i детально обмiрковував свiй прихiд: вiн неквапно перетне кiмнату i звернеться до мiсiс Сен-Клер iз ретельно виваженою iнтонацiею:

«Люба мiсiс Сен-Клер, менi украй прикро через запiзнення. Але моя гувернантка (вiн затнувся, усвiдомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустрiч. Знаете, я познайомився з вашою чарiвною донькою у школi танцю».

Потiм вiн буде потискати усiм руки, легко вклонятиметься на iноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, якi будуть стояти осторонь невеликими групками.

Дворецький (один iз трьох в Мiннеаполiсi), недбало вклонившись, вiдчинив дверi. Еморi зайшов до середини, сам зняв шапку i пальто. Вiн був трохи вражений, не почувши радiсного вигуку iз сусiдньоi кiмнати, i зробив висновок, що зустрiч, мабуть, доволi формальна (вiн це схвалив, як схвалив i дворецького).

– Але мiс Майра… – сказав вiн.

На його подив, дворецький зухвало вишкiрився.

– Ну… – процiдив той. (Вiн не здогадувався, що акцент кокнi повнiстю руйнуе ефект вiд його зовнiшнього вигляду.) Еморi холодно змiряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово пiдвищився, – вона зараз сама. Усi гостi поiхали.

Еморi вiдiбрало мову вiд раптового переляку.

– Що?

– Вона очiкувала Еморi Блейна. Себто вас, мабуть? Їi матiнка сказала, що коли ви приiдете до п’ятоi тридцять, вам обом доведеться доганяти iх на «паккардi».

Вiдчай Еморi досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самi вуха в хутряне манто. Обличчя ii було вiдверто невдоволене, i вона заледве зберiгала люб’язну iнтонацiю.

– Привiт, Еморi.

– Привiт, Майро… – вiн пояснив, як йому прикро.

– Але ж ти врештi-решт приiхав?

– Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав вiн свою оповiдь.

Очi Майри округлились.

– А хто там був?

– Ну, дядько, тiтка i я, – продовжував вiн iз вiдчаем.

– І хтось загинув?

Еморi витримав паузу i ствердно кивнув.

– Невже твiй дядько? – вигукнула вона.

– Нi… лише кiнь, – сiрий такий…

Тут дворецький не витримав i захихотiв.

– Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’iдливо вiн (Еморi, зцiпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю).

– Гаразд, iдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумiеш, Еморi, сани були замовленi на п’яту, i всi зiбрались тут, отже ми не могли чекати.

– Але ж я не мiг нiчого вдiяти!

– І мама наказала почекати до пiв на шосту. Ми iх доженемо по дорозi до клубу Мiнегага.

Залишки витримки покинули Еморi. Вiн уявив всю веселу компанiю на санях iз дзвiночками на заснiжених вулицях, за тим появу лiмузина, його скандальний вихiд iз Майрою, докiрливi погляди багатьох очей, його вибачливе бурмотiння – на цей раз справжне. Вiн з прикрiстю зiтхнув.

– Але, Майро… Ти впевнена, що ми перехопимо iх по дорозi до приiзду в клуб? – Вiн усе ще плекав примарну надiю, що вони зможуть непомiтно пройти до клубу Мiнегага i зустрiти компанiю так, нiби вони давно вже на мiсцi i затишно примостились бiля вогню (таким чином вiн би вiдновив свою репутацiю).

– Авжеж, звичайно, ми доженемо iх. Тiльки поквапся.

Еморi зсудомило живiт. Коли вони сiли в машину, йому довелось блискавично впорснути порцiю дипломатii у божевiльний план, який щойно зародився в його головi. Базувався вiн на «десь хтось сказав» i «хтось переказав» у танцювальнiй школi, що вiн «страшенно привабливий i чимось схожий на англiйця».

– Майро, – сказав вiн, понижуючи голос i ретельно добираючи слова, – тисячу разiв вибач. Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мене?

Вона спiдлоба поглянула на нього, його сповненi рiшучостi зеленi очi, його губи для неi, тринадцятилiтньоi поцiновувачки модних журналiв, були квiнтесенцiею романтики. Авжеж, Майра могла дуже легко пробачити його.

– Гадаю… так, звичайно…

Вiн знову подивився на неi, потiм опустив очi зi своiми густими вiями.

– Я жахливий… – iз сумом сказав вiн, – я не такий, як усi. Не знаю, чому я роблю стiльки дурниць. Напевно, тому, що менi якось усе збайдужiло… – Вiн додав вiдчужено: – Знаеш, я багато палю. У мене серце курця!..

Майрина уява намалювала нiчний тютюновий дебош, блiдого Еморi, вiн похитувався вiд отруених нiкотином легень. Вона вигукнула.

– О, Еморi, навiщо? Це дуже шкiдливо!

– Менi байдуже… – продовжував вiн похмуро, – у мене вже звичка. Знаеш, я робив багато такого, що якби моя сiм’я взнала… – вiн дав ii уявi можливiсть домалювати страхiтливi картини. – Знаеш, я був у кабаре минулого тижня…

Майра була у захватi. Вiн сумно пiдняв на неi своi зеленi очi.

– У всьому мiстi ти одна менi подобаешся найбiльше з-помiж усiх дiвчат. – І в поривi почуттiв вiн вигукнув: – Ти – чарiвна!

Майра не була впевнена у правдивостi почутого, але це звучало так стильно, хоча i доволi зухвало.

На вулицю спадали сутiнки. Коли лiмузин раптово завернув, ii штовхнуло до нього, i вони доторкнулись руками.

– Тобi не слiд курити, Еморi… – прошепотiла вона. – Хiба ти цього не розумiеш?

Вiн заперечливо хитнув головою.

– Усiм байдуже…

Майра мить вагалась.

– Але менi не байдуже…

Щось сколихнулось всерединi Еморi.

– Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають.

Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки.

– Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).

– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!

Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi.

– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки.

«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»

Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.

– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…

Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях.

– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.

– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.

– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?

– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi.

Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…

Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною.

– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.

Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював).

Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi.

– Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Майра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече.

Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi.

– Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини.

– Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос.

Драматична пауза.

– Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн.

Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв.

– Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною!

– Що? – затнувся Еморi.

– Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти.

Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався.

Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет.

– Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi?

Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось. Лють зiйшла з ii обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокiйний, як лiтне озеро.

– Ой, ми пiзно виiхали, мамо, i я подумала, що…

Вiн почув дзвiнкий смiх десь iзнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду i тiстечок. Вiн мовчки потупляв униз за матiр’ю i донькою. Звуки грамофона змiшувались iз щебетанням компанii i спiвом, слабке мерехтiння виникло нiзвiдки i наче розтеклось по ньому…

Кейсi Джонс – залiз у фургон,
Кейсi Джонс покинув все негайно.
Кейсi Джонс – залiз у свiй фургон
І вирушив в обитовану землю, в подорож останню…




Моментальнi свiтлини юного егоiста


Еморi провiв майже два роки в Мiннеаполiсi. Першу зиму вiн носив мокасини, якi колись були жовтими, але пiсля численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого вiдтiнку; вiн носив куртку в шотландську клiтинку i червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував ii, i дядько подарував йому iншу, сiру, що постiйно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пiв обличчя, i дихати доводилось крiзь неi, i одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Вiн тер щоку снiгом, але вона однак посинiла.)

Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пiзнiше пес чомусь ошалiв i помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стiчних канавах, i безповоротно зник iз життя Еморi. Хлопець плакав у себе в лiжку.

– Бiдний маленький Граф! – хлипав вiн. – О, бiдний маленький Граф…

Через кiлька мiсяцiв вiн запiдозрив, що Граф лише дуже ефектно iнсценував свое безумство.

Еморi i Фроггi Паркер надибали найвидатнiший рядок з усiеi свiтовоi лiтератури – уривок iз ІІІ дii «Арсена Люпена». Вони сидiли в першому ряду на денних сеансах щосереди i щосуботи. І цитували цей рядок:

«Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, – це видатним злочинцем».

Еморi на тоi час закохався i написав вiрша:

Мерилiн i Саллi —
Дуже гарнi кралi.
Хоча любов свою вiддам
Мерилiновим вустам.

Правда, його бiльше цiкавило, яке Мак Говерн з Мiннесоти посяде мiсце у всеамериканському рейтингу спортсменiв. А ще – як навчитись робити фокуси з картами i з монетами, як дiстати краватку «хамелеон», його цiкавило також, як народжуються дiти i чи Трипалий Браун справдi кращий пiтчер, нiж Крiстi Метьюсон.

Серед книг, якi вiн прочитав, були: «За честь школи», «Маленькi жiнки» (двiчi), «Загальне право», «Сапфо», «Несамовитий Ден Макгрю», «Безмежна дорога» (тричi), «Падiння дому Ашерiв», «Три тижнi», «Мерi Вер, подруга малого полковника», «Ганга Дiн», «Полiцейська газета» i журнали «Jim-Jam Jems».[1 - «Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.]

Щодо iсторii – тут вiн був прихильником Гентi,[2 - Гентi Джордж Альфред (1832–1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.] але особливо його захоплювали всiлякi iсторii з убивствами з книжок Мерi Робертс Рейнгарт.

Вiн колекцiонував пасма волосся дiвчаток. Деякi давали йому поносити своi перстеники, але потiм кинули це робити, оскiльки в нього була нервова звичка покусювати iх, тримаючи палець бiля губ, а це зазвичай провокувало ревнивi пiдозри у наступних щасливчикiв.

Упродовж лiта Еморi i Фроггi Паркер кожного тижня вiдвiдували театральнi вистави. Затим замрiяно брели додому вздовж Геннепiн i Нiколетт-авеню крiзь безтурботний натовп, вдихаючи духмяне повiтря серпневоi ночi. Еморi дивувався, чому це люди не помiчають, що вiн – хлопець, створений для слави? І коли з людського потоку виокремлювались обличчя, якi кидали на нього побiжнi погляди, вiн прибирав такого романтичного вигляду, нiби ступав повiтряними подушками, якi встеляли асфальт для нього, чотирнадцятилiтнього…

Коли вiн лягав спати, йому вчувались голоси – незрозумiлi, гаснучi, чарiвливi – нiби десь за вiкном, i перед тим як заснути, вiн мрiяв… Про те, як стане видатним пiвзахисником, або про те, як йому присвоять генеральський чин пiсля японськоi навали i вiн стане наймолодшим iз усiх вiдомих генералiв. І завжди вiн думав про те, як зробиться кимось, а не про те, чим вiн був. Це теж дуже влучно характеризувало Еморi.




Кодекс юного егоiста


До того, як його було вiдiслано до Лейк-Дженева, вiн уже примiряв своi першi довгi штани (збентежений, але внутрiшньо трiумфуючи). До комплекту додались: пурпурова гофрована краватка i комiрець «Бельмонт» (його кiнцi щiльно сходились докупи), пурпуровi шкарпетки i хустинка з пурпуровою облямiвкою, що визирала з його нагрудноi кишенi. Але, що найважливiше, – вiн вивiв свою першу фiлософiю, кодекс, за яким йому судилось жити (найточнiше його було б назвати аристократичним егоiзмом).

Вiн усвiдомив, що його значливi iнтереси ховаються у свiдомостi певноi особи – мiнливоi i непостiйноi. І щоб якимось чином пов’язати цю особу зi своiм минулим, сприймав ii як Еморi Блейн. Еморi вважав себе удачливим, здатним безмежно розвиватись як у хороший, так i в поганий бiк. Вiн не вважав, що мае сильний характер, але покладався на своi природнi здiбностi (вiн швидко вчиться) та на своi розумовi переваги (прочитав багато серйозних книжок). Вiн усвiдомлював, що нiколи не стане генiем якихось точних чи гуманiтарних наук. Натомiсть всi iншi висоти вiн цiлком мiг пiдкорити.

Щодо природних даних, Еморi вважав себе дуже вродливим. (І це справдi було так.) Вiн бачив себе згодом вправним спортсменом i талановитим танцюристом.

Щодо суспiльства, тут його шанси були, мабуть, найбiльш хисткi. Хоча вiн однозначно вважав себе особистiстю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домiнувати над своiми ровесниками та приворожити будь-яке жiноче серце.

Щодо розуму, тут вiн вважав, що був, однозначно i без питань, вищий за всiх.

Але тут треба зробити уточнення: Еморi мав майже пуританську совiсть. Не те щоб вiн дуже ii наслухав (з часом вiн повнiстю знищив ii голос), але у п’ятнадцять рокiв ця совiсть ще твердила йому, що вiн значно гiрший за iнших хлопцiв… безпринципнiсть… бажання впливати на людей майже у всьому, навiть у найгiршому… безсумнiвна холоднiсть i вiдсутнiсть спiвчуття, що граничили часом iз жорстокiстю… пливке вiдчуття честi… грiховний егоiзм… тривожний прихований iнтерес до всього, що стосувалось питань статi.

Було в ньому якесь натужне вiдчуття слабкостi, що проступало крiзь його зовнiшню оболонку… Одна груба фраза з уст старшого хлопця (а старшi хлопцi зазвичай його зневажали) запросто могла вибити його з рiвноваги й увiгнати в похмуру чутливiсть, або боязку дурiсть… Вiн був рабом власних настроiв i вiдчував, що хоча й здатен на певну безшабашнiсть та зухвалiсть, але в ньому немае анi iстинноi хоробростi, анi самоповаги.

Марнославство, стримуване лише вiдчуттям недовiри до самого себе, чи то пак, знанням самого себе, вiдчуття, що люди автоматично пiдкоряються його волi, бажання випередити якомога бiльше хлопцiв по дорозi на якусь примарну вершину – з таким набутком Еморi поплив у юнацькi лiта.




На шляху до великоi пригоди


Лiтнього млосного дня поiзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморi угледiв свою матiр, що чекала на нього у власному електромобiлi на засипаному гравiем шляху. Це було старе авто iз перших моделей, сiрого кольору. Те, як вона сидiла – грацiйно прямо, вираз ii обличчя, де злились воедино гiднiсть i краса, те, як воно ледь потеплiло давно забутою усмiшкою – сповнило його вiдчуттям гордостi за неi.

Вона роззирнулась обабiч i обережно рушила зi швидкiстю десь двi милi за годину, щомитi благаючи Еморi стежити за дорогою. І на одному залюдненому пререхрестi вона змусила його вийти з машини i бiгти попереду, як регулювальник (Беатрiс була, так би мовити, обачним водiем).

– Ти вирiс! Але ти досi дуже гарний, здаеться, ти проскочив той незграбний вiк, себто коли вiн починаеться? У шiстнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постiйно забуваю, але ти його проскочив – це точно.

– Не сором мене… – пробурмотiв Еморi.

– Але, мiй любий хлопчику, який на тобi дивний одяг! Усе дiбране, як один комплект, – це так задумано? А бiлизна – теж пурпурова?

Еморi не надто ввiчливо щось буркнув.

– Ти мусиш поiхати до Брукса i замовити кiлька пристойних костюмiв. Окрiм того, нам потрiбно поговорити сьогоднi ввечерi або завтра. Я хочу докладно знати про твое здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсiм занедбав серце i сам про це не здогадуешся.

Еморi подумав: яким поверховим було нашарування його власного поколiння. Окрiм миттевого вiдчуття сором’язливостi, вiн усвiдомив, що його давнiй дитячий зв’язок з матiр’ю не переривався анi на хвилину. (Хоча першi декiлька днiв вiн вештався садом та вздовж берега в станi покинутоi самотностi, знаходячи якусь апатичну вiдраду у викурюваннi сигарет «Bull» у гаражi в компанii одного iз шоферiв.)

Шiстдесят акрiв маетку були поцяткованi старими i новими альтанками, фонтанами i бiлими лавами, якi виринали подекуди iз гущавини; там також кублилось постiйно зростаюче сiмейство бiлих котiв, вони блукали мiж клумбами i вимальовувались уночi на фонi чорних силуетiв дерев. На однiй iз таких тiнистих стежин Беатрiс врештi зловила Еморi, пiсля того, як мiстер Блейн усамiтнився за звичкою на весь вечiр у своiй бiблiотецi.

Дорiкнувши йому, що вiн ii уникае, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при мiсячному сяйвi. Їi краса захоплювала його – вiн знаходив у собi стiльки ii рис, – яка витончена ii бiла шия i плечi, грацiйнiсть заможноi трицятилiтньоi жiнки.

– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лiкарi сказали менi (ii голос перейшов на довiрливi нотки): якби хоч один чоловiк так затято пив, як я, вiн би вже давно знищив себе ущент, мiй любий, i вже зiйшов би в могилу…

Еморi скривився i подумав: цiкаво, як би цi слова сприйняв Фроггi Паркер.

– Знаеш, – трагiчно продовжувала Беатрiс, – у мене були сни – дивовижнi видiння. – Вона притиснула долонi до очей. – Я бачила бронзовi рiки, iхнi хвилi омивали мармуровi береги, i велетенськi птахи ширяли повiтрям – строкатi iз райдужним пiр’ям. Я чула дивну музику i наростаючий гул варварських труб… Ти що?

Еморi пирснув.

– Що таке, Еморi?

– Не зважай, продовжуй, Беатрiс.

– Отой сон повторювався i повторювався: сади, що пишнiли барвами, проти яких наш сад – просто нiщо, мiсяць, що безупинно гойдався, не блiдий, як узимку, а золотiший за мiсяцi лiтньоi ночi.

– А зараз ти як почуваешся, Беатрiс?

– Загалом – краще, нiж будь-коли. Але нiхто не розумiе, Еморi! Я знаю, що не можу пояснити це тобi, але це так…

Еморi був зворушений. Вiн обiйняв матiр i легенько потерся об ii плече.

– Бiдолашна Беатрiс, бiдна моя Беатрiс…

– Але ж розкажи менi про себе, Еморi! У тебе, мабуть, були жахливi два роки?

Еморi спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як е.

– Нi, Беатрiс. Я цiкаво провiв час. Я пристосувався до смакiв довкiлля, став буденним (вiн сам себе здивував цими словами, i уявив, як би витрiщився Фроггi).

– Беатрiс! – раптово вигукнув вiн. – Знаеш, хочу поiхати вчитись в iншу школу. Всi в Мiннеаполiсi iдуть вчитись десь-iнде.

На обличчi Беатрiс з’явилось занепокоення.

– Але ж тобi лише п’ятнадцять!

– Так, але всi iдуть кудись у п’ятнадцять, i я хочу, Беатрiс.

Беатрiс запропонувала вiдкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його вiдповiддю:

– Еморi, я гадаю, що ти маеш вирiшувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш iхати.

– Справдi?

– Скажiмо, у Сент-Реджис у Коннектикутi.

Еморi вiдчув раптове пiднесення.

– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим.

– А що ти будеш робити, Беатрiс?

– Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб. Я вiдчуваю, – нi, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нацiя, однак, – вона зiтхнула, – я часом думаю, що життя мое мало б згаснути ближче до древньоi, зрiлоi цивiлiзацii, землi, де лiтня зелень змiнюеться осiннiми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, i тобi, мабуть, краще дорослiшати «пiд крилами бiлоголового орлана» – це правильний вираз?

Еморi кивнув. Вона б не оцiнила його iдею щодо японськоi навали.

– Коли я зможу поiхати до школи?

– Наступного мiсяця. Тобi треба буде вирушити заздалегiдь, щоб здати екзамени. Потiм у тебе буде вiльний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого вiдвiдав на Гудзонi.

– Кого саме?

– Монсеньйора Дарсi, Еморi. Вiн хоче побачитись iз тобою. Вiн вчився в Гарроу, а потiм у Єльському унiверситетi, став католиком. Я хочу, щоб вiн побесiдував з тобою – я вiдчуваю, це може стати тобi в нагодi. – Вона лагiдно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мiй любий Еморi…

– Люба Беатрiс…

Отже, раннього вересня Еморi, оснащений шiстьома комплектами лiтньоi бiлизни, плюс шiстьома зимовоi, светром, тенiскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом i т. д., попрямував до Новоi Англii – краю закладiв для дiбраноi молодi.

Були там академii Андовер i Екзетер зi своiм славетним минулим, велетенськi, демократичного типу коледжi Новоi Англii; Сент-Марк, Гротон, Сент-Реджис, якi набирали учнiв iз Бостона та давнiх голандських сiмей Кнiккербоккерiв iз Нью-Йорка; Сент-Пол зi своiми вiдомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвiтаючi й багато оздобленi; Тафт i Гочкiсс, якi готували цвiт заможних сiмей Середнього Заходу для подальших соцiальних успiхiв у Єлi; Павлiнг, Вестмiнстер, Чоут, Кент i сотнi iнших. Усi вони рiк за роком випускали з конвеера однотипних представницьких молодикiв, чиiм единим стимулом було скласти вступнi iспити в унiверситет. Їхнi ефемернi цiлi були регламентованi сотнями циркулярiв на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну i фiзичну пiдготовку, належну джентльмену i християнину, розвинути в юнаковi навик вирiшувати питання свого часу та закласти надiйний фундамент наук i мистецтва».

У Сент-Реджисi Еморi пробув три днi, склав iспити iз зверхньою впевненiстю в собi, потiм повернувся до Нью-Йорка, щоб завiтати до свого опiкуна. Метрополiс, який вiн заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що вiн запам’ятав, було вiдчуття чистоти i високi бiлi будинки, якi вiн споглядав iз палуби пароплава, раннiм ранком на рiцi Гудзон. Насправдi вiн уже був десь далеко у своiх мрiях про спортивнi звитяги в школi. Цей вiзит мав стати лише вимушеною прелюдiею до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.

Будинок монсеньйора Дарсi був древнiм, невизначеного стилю, стояв на пагорбi, що височiв над рiкою. Там його власник жив мiж подорожами римо-католицьким свiтом (наче король Стюарт у вигнаннi, очiкуючи, коли його прикличуть знову панувати на своiй землi). Монсеньйоровi на той час було сорок чотири, вiн злегка почав повнiти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, вiн був дуже захопливий i загалом – блискуча особистiсть. Коли вiн заходив до кiмнати, зодягнений у своi пурпуровi шати, що палахкотiли як тернерiвськi заходи сонця, вiн привертав до себе захопленi погляди.

Вiн написав два романи: один iз них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), i п’ять рокiв по тому – iнший, де вiн змiнив своi в’iдливi насмiшки над католиками на ще дотепнiшi кпини над представниками епископальноi церкви. Вiн надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив iдею Бога достатньо глибоко, щоб зберiгати целiбат, i був прихильний до ближнього свого.

Дiти обожнювали його, адже вiн сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо вiн сам був молодим, i нiщо його не шокувало). У якомусь столiттi й у вiдповiдному мiсцi вiн мiг би стати як Рiшелье. Але нинi вiн був просто високоморальним, дуже релiгiйним (точнiше сказати, благочестивим) душпастирем. Вiн полюбляв створювати ореол таемничостi над звичним, використовував давнi зв’язки, цiнував життя у всiх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).

Вони з Еморi якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який мiг затьмарити будь-який посольський бал, i зеленоокий задумливий хлопець у своiх перших дорослих штанах. Пiсля пiвгодинноi розмови вони вiдчули, що iхнiй зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.

– Мiй любий хлопчику, я багато рокiв чекав цiеi зустрiчi. Умощуйся зручнiше i давай побалакаемо.

– Знаете, я щойно приiхав iз школи Сент-Реджис…

– Твоя матiнка згадувала про це – вона надзвичайна жiнка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, пiдозрюю, ти, як i я, – ненавидиш природничi науки i математику.

Еморi радо закивав головою.

– Ненавиджу iх! Люблю англiйську та iсторiю.

– Авжеж, ти також ненавидiтимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисi.

– Чому?

– Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi.

– Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки…

Монсеньйор посмiхнувся:

– Знаеш, я теж колись був таким…

– Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний. Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите…

– А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор.

– Саме так!

І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi.

– Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта…

– Звичайно, i Ганнiбала!

– Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато.

Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi.

Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i.

– Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква.

Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi. Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое.

Для багатьох монсеньйор був наче промiнь сонця; i Еморi справляв таке саме враження (саме зараз, у молодостi, часом у роки зрiлостi, але нiколи бiльше не повторилось вiдчуття цього взаемного пориву).

«Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкiш обох континентiв, вiв бесiди iз Парнелом, Гладстоном i Бiсмарком. А потiм, нiби мiж iншим, сказав монсеньйору Дарсi:

– Його виховання однозначно не можна довiрити школi або коледжу.

Але в наступнi чотири роки розумовi здiбностi Еморi були скерованi на завоювання популярностi, хитросплетiння соцiального устрою унiверситету й американського суспiльства (в такому виглядi, як iх презентували на чайних вечорах в Балтиморi або в гольф-клубах Хот-Спрингс).

Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрiшнiй свiт Еморi наче розiбрали на частки i витягнули назовнi. Пiдтвердились низки його теорiй, а його радiсть життя вилилась в тисячi амбiцiй. Бесiди не були схоластичними, боронь Боже! Еморi мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор мiг не менш захопливо вести бесiди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморi не почувався невiгласом анi на мить.

Але труби вже возвiстили початок першоi сутички мiж Еморi i його власним поколiнням.

– Тобi, звичайно, хочеться iхати. Для таких, як ми, дiм – це там, де нас нема… – iз сумом мовив монсеньйор.

– Нi, менi дуже не хочеться iхати…

– Не думаю! Насправдi анi тобi, анi менi нiхто у цьому свiтi не потрiбен.

– Ну…

– Бувай, синку…




Егоiст пригнiчений


Два роки, якi Еморi провiв у Сент-Реджисi, були сповненi трiумфiв i болючих розчарувань i зiграли в його життi геть незначну роль (оскiльки бiльшiсть американських «пiдготовчих» шкiл iснують пiд каблуком унiверситетiв i мають незначний вплив на американське життя загалом). У нас немае таких шкiл, як в Ітонi, де формуеться самосвiдомiсть правлячого класу, натомiсть ми маемо чистi, млявi i безбарвнi пiдготовчi школи.

З самого початку вiн узяв невiрний старт, i його всi вважали пихатим, зарозумiлим i зневажали. Вiн до знемоги грав у футбол, чергуючи зухвалу вiдчайдушнiсть з надмiрною обачнiстю, й оберiгав себе вiд травм, наскiльки це допускала гра. Але якось, дико запанiкувавши, вiн утiк вiд сутички з хлопцем такого ж зросту пiд зливу презирливих вигукiв. А через тиждень ув’язався в бiйку iз хлопцем, значно сильнiшим за себе. З бiйки вiн вийшов жорстоко побитий, але гордий за себе.

Вiн був проти всiх, хто був вищий за нього. Ця риса, вкупi з млявою байдужiстю до навчання, дратувала вчителiв. Вiн зростав безвольним i вважав себе знедоленим; вiн набурмосено ховався в закутках i читав аж до митi, як у школi вимикали на нiч свiтло. Боячись самотностi, вiн завiв кiлька приятелiв, але, оскiльки вони не належали до шкiльноi елiти, використовував iх лише як дзеркало для самого себе, як аудиторiю, перед якою вiн мiг позувати (що було абсолютно необхiдним для нього). Вiн був нестерпно самотнiм i до вiдчаю нещасним.

Хоча було й кiлька втiшливих моментiв. Коли Еморi був пригнiченим, його марнославство шукало поживи (вiн аж засяяв, коли Вукi-Вукi – стара глуха економка – сказала йому, що ще нiколи не бачила такого гарного хлопця, як вiн). Йому лестило, що вiн наймолодший i найлегший хлопець у футбольнiй командi. Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття. Але доктор Дугал помилявся. Це було неможливо – не такий у нього був характер.

Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий.

– О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном. – Але потiм заприятелював з усiма, хоч найлегший у нашiй командi. Ти обов’язково мусиш поiхати в якусь школу, Фроггi! Це так круто!




Епiзод з професором iз добрими намiрами


Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi.

Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього.

Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми.

– Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови.

– Слухаю, сер.

– Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини.

– Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.)

– Але я помiтив, – продовжував викладач, добираючи слова, – що ви – не дуже користуетесь популярнiстю серед хлопцiв.

– Це так, сер… – Еморi облизав сухi губи.

– Отож, я подумав: можливо, вам не зовсiм зрозумiлi мотиви iхньоi поведiнки? Я скажу вам, бо вважаю, що коли юнак знае своi труднощi, йому легше з ними впоратись i зрозумiти, чого ж оточення очiкуе вiд нього. – Вiн зробив паузу i знову делiкатно продовжив: – Здаеться, вони вважають вас дещо зарозумiлим.

Еморi не витримав. Вiн пiдхопився, ледь стримуючись.

– Я знаю! Ви гадаете, я не знаю? – Вiн уже кричав. – Я знаю, що вони думають! Навiщо ви менi це кажете? – Вiн схаменувся. – Я… я… менi треба йти, вибачте мою грубiсть…

Вiн вилетiв iз кiмнати. Дорогою до гуртожитку свiже повiтря охолодило його, вiн торжествував, що вiдмовився вiд допомоги.

– Старий дурень! – огризнувся вiн. – Начебто я не знаю!

Однак вiн вирiшив, що то буде вдалий привiд, щоб не повертатись у навчальну кiмнату, i зручно вмостився в своему закутку, дочитуючи «Бiлий загiн» i жуючи печиво з кремом.




Епiзод iз дивовижною панною


Лютневе небо ряснiло яскравими зорями. Нью-Йорк спалахнув для Еморi небаченим блиском у день народження Вашингтона у всiй красi цiеi довгоочiкуваноi подii. Мiсто промайнуло перед ним яскравою смугою на фонi глибокого синього неба, малюючи картину розкошi, гiдну казкових мiст iз «Тисячi й однiеi ночi». Цього разу вiн побачив мiсто у свiтлi електричних вогнiв, романтикою пригод манило вiд велетенських рекламних щитiв на Бродвеi i вiд жiночих очей в готелi «Астор», де вiн обiдав з юним Паскертом iз Сент-Реджиса. Коли вони в театрi йшли проходом до своiх мiсць, iх зустрiло хвилююче звучання й переспiв настроюваних скрипок i чуттевий, глибокий аромат гриму й парфумiв. Його поглинала атмосфера епiкурейськоi насолоди, все зачаровувало. Сьогоднi у програмi був «Маленький мiльйонер» з Джорджем М. Коханом. На сценi була приголомшлива юна брюнетка. Вона танцювала так, що в Еморi на очi навертались сльози.

«О, прекрасна панно, яка ти незрiвнянна!» – спiвав тенор, i Еморi погоджувався з ним, мовчки, але iз запалом.

«Любi слова твоi пронизують серце мое…»

Скрипки затремтiли на останнiх нотах, дiвчина впала на сцену, наче зiм’ятий метелик, зал вибухнув оплесками. О, кохатись би так, пiд звуки цiеi п’янкоi мелодii…

Остання дiя вiдбувалась у ресторанi на даху, i зiтхання вiолончелi лунали пiд сяйвом мiсяця, мiж тим несподiваний i легкий, як пiна, сюжет мережився комедiйними поворотами. Еморi вже горiв бажанням стати завсiдником отих ресторанiв на даху, зустрiти дiвчину, яка була б схожа на цю, нi, саме ii! Щоб волоссям ii блукало мiсячне сяйво, поки чемний офiцiант пiдливатиме iм у бокали шампанське. Коли завiса опустилась востанне, вiн так глибоко зiтхнув, що глядачi попереду озирнулись i витрiщились на нього, i вiн розчув чийсь подивований голос:

– Поглянь-но, який гарний, який вродливий хлопчина…

Це вiдволiкло його вiд п’еси, i вiн замислився: чи справдi вiн такий, чи просто видаеться таким жителям Нью-Йорка?

Вони мовчки йшли до готелю. Першим заговорив Паскерт. Його ламкий п’ятнадцятилiтнiй голос ввiрвався в меланхолiйну задуму Еморi:

– Знаеш, я б одружився з цiею дiвчиною хоч зараз…

Можна було не питати, про яку дiвчину йшла мова.

– Я був би гордий привести ii додому i познайомити з рiднею, – продовжував Паскерт. Еморi був вражений – цi слова видались йому такими зрiлими, чому ж не вiн iх вимовляе?

– Кажуть, всi актриси такi легковажнi…

– Готовий заприсягтись, що нi! – сказав юнак iз запалом. – Я впевнений, ця дiвчина – просто диво, кажу тобi.

Вони йшли, змiшуючись iз бродвейським натовпом, а музика, що лунала з кафе, несла iхнi мрii все далi й далi. Вервечка облич виринала i зникала – блiдi чи збудженi, рум’янi чи втомленi. На хвилi якогось дивного пiднесення Еморi дивився на них iз захопленням. Вiн планував свое життя. Вiн зараз житиме у Нью-Йорку, його будуть упiзнавати у всiх ресторанах i кафе, вiн буде носити фрак з самого ранку i до вечора, а спатиме до полудня.




Епiзод у героiчних тонах


Жовтень його другого i останнього року навчання в Сент-Реджисi ознаменувався найбiльш пам’ятною подiею в життi Еморi. Матч iз Гротоном почався о третiй годинi одного бадьорого дня i завершився, коли морозянi осiннi сутiнки спустились на землю. Еморi грав на позицii квотербека, вiн здiйснював неймовiрнi захвати, волав у лютому вiдчаi, вигукував команди диким голосом до хрипу, до оскаженiлого шепоту. Вiн з гордiстю вiдчув кров на своiй бiлiй пов’язцi, яка вкривала голову, i геройський надрив гравцiв з понiвеченими кiнцiвками. У цi хвилини звитяга сочилась, як вино, крiзь жовтневу напiвтемряву, вiн був зухвалим героем, одним iз веселоi ватаги вiкiнгiв, що перетинае розлючене море на швидкому дракарi, соратником Роланда i Горацiя, Сера Найджела i Теда Коя – пошрамований, понiвечений, що незламною волею кинувся в бiй, – вiн стримуе несамовитий натиск, вiн чуе, як доноситься десь iздалеку гул трибун… І раптом, весь в синцях i саднах, але досi невловимий, вiн мчить по широкiй дузi, звиваеться, змiнюе темп i падае долiлиць за воротами Гротона з м’ячем. Двое навалюються йому на ноги, тачдаун, i перемога для його команди!




Записки молодого зализи


Із захмарних висот старших класiв i своiх недавнiх успiхiв Еморi скептично оглядався на свiй статус минулого року. Вiн дуже змiнився, наскiльки Еморi Блейн взагалi мiг змiнитися. Еморi плюс Беатрiс плюс два роки у Мiннеаполiсi – цi складники сформували його, коли вiн поступав у Сент-Реджис. Але налiт двох рокiв, проведених в Мiннеаполiсi, був не надто тривким, недостатнiм, щоб приховати оте «Еморi плюс Беатрiс» вiд допитливих очей закритоi школи. Отже, школа Сент-Реджис почала болiсно i жорстоко висвердлювати iз нього Беатрiс i накладати новий i бiльш вiдповiдний настил на початкову складову.

Але нi Сент-Реджис, нi сам Еморi не усвiдомлювали того факту, що внутрiшне глибинне ество Еморi залишилось незмiнним. Тi риси, за якi його так не любили, – хизування, лiнь, блазнювання – сприймались тепер як належне, така собi ексцентричнiсть зiркового квотербека, лiцедiя i редактора «Базiкала» (його дивувало, що молодшi школярi наслiдують тi самi риси, за якi його ще недавно вважали нiкчемою).

Пiсля закiнчення футбольного сезону вiн впав у мрiйливу задуму. У вечiр балу перед початком канiкул вiн рано вислизнув, щоб заховатись у себе в лiжку i насолодитись звуками скрипки, якi залiтали до його кiмнати крiзь вiдчинене вiкно. Багато ночей вiн мрiяв про кав’ярнi, що причаiлись десь у закутках Монмартру, де дипломати i чепуруни сповiряють своi романтичнi таемницi жiнкам iз шкiрою кольору слоновоi кiстки, а оркестри виграють вiденськi вальси, i повiтря гусне вiд екзотичних ароматiв, запаху iнтриг та пригод. Навеснi вiн прочитав за програмою «Алегро» Джона Мiльтона, це надихнуло його на лiричнi виливи у формi вiршування на тему Аркадii i сопiлки Пана. Вiн переставив свое лiжко так, щоб сонце будило його на свiтанку своiм промiнням, тодi одягався i йшов до староi гойдалки, що висiла на яблунi бiля гуртожитку старшокласникiв. Вiн розгойдувався дужче i дужче, поки аж захлинався вiдчуттям, що вiн злiтае у вiдкрите небо, в казкову краiну, де живуть веселi сатири i нiмфи, схожi на дiвчат, яких вiн зустрiчав на вулицях Істчестера. Коли вiн досягав найвищоi точки, то справдi мiг бачити вершину пагорба, де вигини брунатноi дороги зникали золотою вервечкою на горизонтi.

Вiн ковтав книжки одну за одною всю весну (тодi йому щойно виповнилось вiсiмнадцять): «Джентльмен з Індiани», «Новi казки тисячi i однiеi ночi», «Повчання Маркуса Ордейна», «Чоловiк, який був четвергом» (останню вiн не зрозумiв, але йому сподобалось), «Стовер в Єлi», яка стала для нього чимось на кшталт посiбника, «Домбi й син» (бо вiн вирiшив, що треба читати щось вагомiше), Роберта Чемберса, Девiда Грехема Фiлiпса i Е. Фiлiпса Оппенгейма – повнiстю; i дещо вибiрково з Теннiсона i Кiплiнга. Зi всiеi шкiльноi програми лише «Алегро» i сувора чiткiсть геометрii викликали його млявий iнтерес.

На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу. В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи».

– Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою.

– Звичайно.

– Я заходжу.

– Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня.

Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок.

– Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб. Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям.

– Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе?

– Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи.

– Я – нi.

– Певно, що так. Голова у тебе варить добре.

Але Еморi знав, що анi абстракцii, анi теорii, анi узагальнення не переконають Рехiлла, поки вiн сам не почуе конктретний приклад.

– Нi, – наполягав Рехiлл, – усi тут мною користаються, а я нiчого з цього не маю. Я на побiгеньках у своiх друзiв (хай iм грець), я роблю уроки за них, витягую iх iз халеп, iджу до них влiтку в гостi i завжди розважаю iхнiх шмаркатих сестер. Я терплю, коли вони поводять себе як егоiсти, а вони думають, що достатньо проголосувати за мене, щоб вiдшкодувати все це менi, вони кажуть: «вiн великий чоловiк» у Сент-Реджисi. Хочу бути там, де всi займаються своiми справами, i можна, коли що – послати когось куди треба. Я втомився бути «хорошим» з кожним недоумком у нашiй школi.

– Але ти не зализа! – вигукнув Еморi.

– Що?

– Не зализа.

– А що воно таке?

– Ну, це щось… словом, iх багато. Ти – не один iз них, i я теж.

– Ти можеш точнiше пояснити?

Еморi задумався.

– Ну, я гадаю, це таке, коли хтось змочуе волосся i зализуе його назад.

– Як Карстерс?

– Ага, точно. Вiн – зализа…

Два вечори вони займались тим, що вигадували точне визначення. «Зализа» – це хтось, хто добре виглядае або принаймнi охайно, у нього е мiзки (себто соцiальнi мiзки) i вiн використовуе всi засоби, на межi iз чеснiстю, щоб просуватись нагору, бути популярним, щоб ним захоплювались. А ще – вiн нiколи не потрапляе в халепу. Вiн добре одягаеться, дуже прискiпливий до своеi зовнiшностi. У нього коротке волосся i вiн його зализуе на прямий продiл – за останньою модою. Цьогорiчнi зализи усi носять окуляри у черепашачiй оправi – то головний символ iхнього братства, за яким iх можна розпiзнати, тому Еморi й Рехiлл не пропустили нi одного. Зализи чаiлись по всiй школi, завжди трохи меткiшi i трохи кмiтливiшi, нiж iхнi однолiтки, вони завжди очолювали якусь команду i вдало користались своiми здiбностями на вiдмiну вiд решти.

Класифiкацiя зализ була одним iз найцiннiших винаходiв Еморi аж до першого року в коледжi. Там межi виду стали розмитими i нечiткими, довелось вводити бiльш детальну класифiкацiю, i зрештою це стало просто характеристикою. Еморi вважав себе дещо ексцентричним (що не зовсiм вiдповiдало якостям зализи), але в глибинi душi вiн прагнув того, що й вони, i володiв, власне, усiма рисами зализи. Але на додачу – ще й вiдвагою та неабияким розумом.

Це був справжнiй прорив за межi лицемiрства шкiльноi традицii. Зализа володiв усiма характеристиками успiшноi людини (що суттево вiдрiзняло його вiд «шкiльного авторитету»).


«ЗАЛИЗА»



1. Мае гостре вiдчуття суспiльних цiнностей.

2. Добре одягаеться (хоча вдае, що одяг буцiмто не мае значення, але знае, що це не так).

3. Займаеться тим, у чому може вiдзначитись.

4. Поступае в коледж i стае вiдчутно успiшним.

5. Зализане волосся.



«ШКІЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ»



1. Схильний до дурощiв i несвiдомий соцiальних цiнностей.

2. Думае, що одяг – це не важливо, i тому вдягаеться абияк.

3. Займаеться всiм через почуття обов’язку.

4. Вступае до коледжу, але майбутне його доволi проблематичне. Вiдчувае себе загубленим без свого оточення i згадуе шкiльнi роки як найщасливiшi. Регулярно навiдуеться в школу i розповiдае про досягнення учнiв Сент-Реджиса.

5. Волосся не зализане.


Еморi остаточно вибрав Принстон. Вiн вирiшив поступати туди, навiть якщо буде единим iз Сент-Реджиса. Розповiдi про Єль були овiянi гламуром i романтикою, вiн чув iх ще в Мiннеаполiсi i вiд випускникiв Сент-Реджиса, якi застрягли в «Черепi i Костях».[3 - «Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.] Але Принстон приваблював його бiльше – своею яскравою атмосферою, окрiм того репутацiею найприемнiших замiських клубiв Америки. В порiвняннi iз загрозою вступних екзаменiв шкiльнi роки здались Еморi чимось дуже далеким. Коли, багато рокiв потому, вiн повернувся в Сент-Реджис, то, здаеться, зовсiм забув про своi успiхи у старших класах. У своiй уявi вiн поставав знервованим хлопчиськом, який бiгав коридорами школи, рятуючись вiд знущань своiх ровесникiв, що скаженiли вiд надлишку емоцiй.




Роздiл 2

Шпилi й гаргулi



Спочатку Еморi помiтив тiльки густе сонячне промiння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на вiконному склi, пливло довкола верхiвок веж i зубчастих стiн мурiв. Поступово вiн зрозумiв, що справдi йде Унiверситетською вулицею. Йому було нiяково за свою валiзу, тому вiн тренував у собi новий навик – дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кiлька разiв (i вiн мiг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Вiн подумав на мить, що якось не так виглядае (шкода, що вiн не встиг поголитись зранку в поiздi). Вiн почувався дуже скутим i незграбним серед молодикiв у бiлих фланелевих костюмах i з непокритими головами. Судячи iз того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники.

Будинок 12 на Унiверситетськiй вулицi виявився величезним старовинним особняком, i хоча вiн виглядав занедбаним, Еморi знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсникiв. Поспiхом познайомившись iз господинею, вiн вийшов для дослiдження територii. Але, пройшовши лише квартал, iз прикрiстю усвiдомив, що вiн, мабуть, единий тут у капелюсi. Вiн квапливо повернувся у номер 12, скинув свiй котелок i вже з непокритою головою побрiв униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографii спортсменiв у вiтринах, а заразом i великий портрет Алленбi, капiтана футбольноi команди. Над вiкном кондитерськоi вiн побачив вивiску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож вiн зайшов i сiв у високе крiсло.

– Шоколадний сандей, – сказав вiн темношкiрому офiцiанту.

– Ще щось? Булочку iз беконом?

– Гаразд.

Булочки йому засмакували, i вiн ковтнув цiлих чотири, а потiм ще подвiйний шоколадний десерт i аж тодi вiдчув приемне полегшення. Кинувши оком на прапорцi, шкiрянi вимпели i плакати дiвчат, якi рясно вкривали стiни, вiн вийшов i почимчикував далi по Нассау-стрит, заклавши руки в кишенi. Поступово вiн почав розрiзняти старшокурсникiв вiд вступникiв, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понедiлка. Були й такi, хто аж занадто напоказ вдавали тутешнiх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували iз кожним поiздом, iх одразу поглинав натовп у бiлих костюмах, без капелюхiв i навантажений книжками. Здавалося, едина функцiя цiеi юрби – сновигати вгору i вниз вулицею, випускаючи завiси сигаретного диму. Десь до обiду Еморi усвiдомив, що тепер новоприбулi дивляться на нього як на випускника. Вiн вiдчайдушно намагався виглядати загадково-значливим i водночас скептичним: пiсля детального аналiзу довколишнiх облич такий вираз здавався йому найбiльш доречним.



О п’ятiй годинi вiн вiдчув настирливу потребу обмовитись iз кимсь. Вiн завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приiхав. Пiднявся хисткими сходами, потiм ретельно оглянув кiмнату: намагатись причепурити ii якось, окрiм як прапорцями i знiмками дикоi природи, годi було й сподiватися. Хтось постукав у дверi.

– Заходьте!

У дверях з’явилось довгасте обличчя iз сiрими очима i компанiйською посмiшкою.

– Молоток е?

– Нi, вибач. Може, у господинi щось таке е?

Незнайомець зайшов до кiмнати.

– То ти – мешканець цього притулку?

Еморi ствердно кивнув.

– Це страхiтливий хлiв та ще й за такi грошi!

Еморi не мiг не погодитись.

– Я оце думав переiхати до кампусу, – сказав вiн, – але, кажуть, там мало першокурсникiв, i вони якiсь лякливi. Та й що там робити? Хiба що вчитись.

Сiроокий вирiшив зазнайомитись.

– Мене звати Голiдей.

– Блейн.

Вони потисли один одному руки. Еморi посмiхнувся:

– Де ти готувався?

– В Андоверi, а ти?

– У Сент-Реджисi.

– Справдi? В мене там кузен вчився.

Вони трохи поговорили про кузена, а потiм Голiдей сказав, що зустрiчаеться з братом о шостiй, щоб повечеряти.

– Приеднуйся, перекусимо разом.

– Гаразд.

Отак Еморi й познайомився iз Берном Голiдеем (сiроокого звали Керрi) протягом скромного обiду, що складався iз рiдкоi зупи i блiдих овочiв. Вони почали розглядати iнших першокурсникiв (тi сидiли або невеликими групками i виглядали доволi скуто, або бiльшими компанiями i почувались, нiби у себе вдома).

– Кажуть, унiверситетська iдальня препогана, – сказав Еморi.

– Є такi чутки. У всякому разi, однаково треба платити, з’iси ти там щось чи нi.

– Це ж – паскудство!

– Ошуканство!

– У Принстонi доведеться все ковтати на першому курсi. Майже як у школi.

Еморi погодився.

– Але справжне життя таки тут, – наполягав вiн. – Я б не вступив у Єль навiть за мiльйон.

– І я теж.

– Ти вже знаеш, чим будеш займатись? – запитав Еморi в Керрi.

– Я – ще нi. Берн хоче працювати у «Принцi». Знаеш, е така щоденна унiверситетська газета?

– Так, знаю.

– А ти щось для себе обрав?

– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.

– А ти грав у Сент-Реджисi?

– Трохи, – додав Еморi з удаваною скромнiстю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.

– Ти зовсiм не худий.

– Я був доволi моцний минулоi осенi.

– Он як!

Пiсля вечерi вони пiшли в кiно, Еморi iз захопленням прислухався до дотепних коментарiв хлопця, який сидiв попереду, а також до диких вигукiв, що лунали в залi.

– Йуху!

– «Мiй любий – ти такий мiцний i сильний, – але такий нiжний…»

– У клiнч![4 - Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.]

– У клiнч давай, у клiнч!

– Цiлуй, цiлуй ii швидше!

– А-а-а-а!

Якась компанiя почала горлати «Бiля моря», i всi iз запалом iх пiдтримали. І враз усе перетворилось на суцiльну какофонiю пiд тупiт нiг, а далi на безкiнечний недоладний спiв:

О-о-о-о!
Працюе люба на заводi,
Варить мармелад.
І все було б гаразд,
Але мене, кохана, не дури,
бо знае кожен з нас,
Всю нiчку довгу мармелад не вариш ти.
О-о-о-о!

Виходячи iз кiнотеатру в тиснявi натовпу, вони кидали i ловили на собi допитливi погляди. Еморi вирiшив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крiсел, уiдливо i гостро, але водночас iз домiшкою поблажливостi, коментувати фiльм.

– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрi.

– А чом би й нi?

Вони всмак повечеряли i неквапно поплентались додому.

– Чудовий вечiр!

– Класний.

– Будете сьогоднi розпаковуватися, хлопцi?

– Мабуть, так. Пiшли, Берне.

Еморi побажав iм «на добранiч», а сам вирiшив ще трошки посидiти на ганку.

Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.

Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона:[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».] той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв).

Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали:

Кроком руш, кроком руш!
В Нассау-Холл – додому всi,
Кроком руш, кроком руш
В найкраще мiсце на землi!
Ми йдемо, ми йдемо,
Куди би не занесло нас,
Вiдкритий шлях у всiх свiтах,
Але в Нассау рушати час!

Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi. Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання).

Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди. Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника.

Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу.

Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро.



При денному свiтлi Принстон поволi проступав перед його очима – Вест i Реюнiон, вiдлуння шестидесятих, Зал сiмдесят дев’ять – гордовитий, iз червоноi цегли, Верхня i Нижня Пайни – аристократичнi зразки епохи, не надто задоволенi своiм розташуванням серед крамарiв. А увiнчували обрiй дрiмотнi шпилi веж Холдера i Клiвленда, що стрiмко врiзалися в голубе небо в единому порусi.

Вiн iз першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущiсть, яку вiн не мiг до кiнця осягнути, дикi нiчнi пробiжки у мiсячному сяйвi, гарних удатних хлопцiв у гонитвi за спортивними перемогами, i над усiм цим – дух суперництва, що витав скрiзь. Уже вiд першого дня, коли iз дикими очима, немов сп’янiлi i виснаженi першокурсники, сидячи в спортивнiй залi, вони обрали президентом когось з Гiлл Скул, вiце-президентом – якусь знаменитiсть iз Лоренсвiлля, а секретарем – хокейну зiрку з Сент-Пола, аж до самого закiнчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклонiння обраному колу.

Еморi був единим iз Сент-Реджиса. Вiн споглядав, як розростались i переформовувались угруповання випускникiв Сент-Пола, Гiлла, Памфрi, як у iдальнi вони iдять за окремими столами, як перевдягаються в своiх закутках у спортивному залi, як вибудовують довкола себе бар’ер iз менш важливих, але амбiцiйних, щоб вiдмежуватись вiд дружнiх, але злегка розгублених учнiв середнiх шкiл. Усвiдомивши це, Еморi зненавидiв обурливi соцiальнi межi, отой штучний подiл, вигаданий сильними, щоб заохочувати своiх компаньйонiв i тримати на вiдстанi слабших.

Вiн вирiшив стати одним iз перших на своему курсi. Записався на футбольнi тренування для першого курсу. Але коли його вже вiдзначили в «Принстонiвцi», вiн серйозно травмував колiно (що до кiнця сезону викинуло його з гри). Вiн був змушений ретируватися i обдумати ситуацiю.

«Унiвер 12» вимикав цiлу низку запитань. Були там трое чи четверо непримiтних, зацiпенiлих хлопцiв з Лоренсвiлля, двое хлоп’якiв iз приватноi школи в Нью-Йорку (Керрi Голiдей охрестив iх «плебеями-пияками»), хлопець-еврей також iз Нью-Йорка i, як компенсацiя для Еморi, – двое братiв Голiдеiв, якi йому одразу заiмпонували.

Голiдеiв усi вважали близнюками, але насправдi темноволосий Керрi був на рiк старший од свого брата-блондина Берна. Керрi був високий, iз веселими сiрими очима i усмiшкою, що iз першого погляду викликала приязнь до нього; вiн одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – вiн iх стримував, був таким собi суддею i встигав смiшити всiх своiми в’iдливими коментарями. Еморi почав закладати фундамент iхньоi майбутньоi дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути i яким е насправдi унiверситетське життя. Керрi не був схильний сприймати все всерйоз i щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерiвностi в соцiальнiй системi. Але оскiльки iх симпатiя була взаемною, вiн сприймав усе з iнтересом i поблажливiстю.

Берн, свiтловолосий i мовчазний, з’являвся завжди непомiтно, крадькома пробираючись вночi до своеi кiмнати або вислизаючи зранку до бiблiотеки. Вiн готувався до конкурсу в газетi Принстона, iз запалом змагався проти ще сорока претендентiв на перше мiсце. В груднi вiн злiг iз дифтерiею, i хтось посiв його мiсце. Але повернувшись до навчання в лютому, вiн знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, iз таким його способом життя в Еморi було мало шансiв дiзнатись, яким був Берн насправдi (оскiльки iх спiлкування обмежувалось кiлькома фразами в перервах мiж лекцiями).

Еморi був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який вiн завоював у Сент-Реджисi (де його знали i де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, i ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макiавеллi, якби вiн тiльки мiг за щось зачепитись. Його цiкавили елiтарнi унiверситетськi клуби (вiн почерпнув деяку iнформацiю про них минулого лiта вiд одного випускника, який знехотя цим подiлився): «Плющ» – вiдокремлений i демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча сумiш блискучих авантюристiв i чепурно вбраних жевжикiв; «Тигр» – широкоплечий i атлетичний, вiн чесно плекае стандарти, закладенi в пiдготовчiй школi; «Капелюх i мантiя» – антиалкогольний, дещо релiгiйний iз значним полiтичним впливом; е ще королiвський «Колонiал», а ще – лiтературний «Чотирикутник» i десятки iнших, рiзних за вiком i статусом.

Те, що могло видiлити студента першого курсу iз юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фiльмiв завжди супроводжувались iдкими коментарями. Але коментувати iх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицiю, наприклад, щодо вечiрок з алкоголем чи повноi вiдмови вiд них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось вiдмiнним вiд усiх – не схвалювалось. Впливовими особами були тiльки тi, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету.

Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне.

А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу.

Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань.

– Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною.

– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.

– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.

– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.

Еморi якийсь час лежав мовчки.

– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!

– То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотiв його побачити, а одразу за ним – Гемберд.

Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.

– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гемберд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.

– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.

– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.

– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».

Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.

– Читав цю останню пробу пера?

– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.

Еморi гортав номер.

– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця:

Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як бiлi конуси, у срiбному полонi,
Гойдають полум’я свiчок вiтри,
Як тiнi, що зникають на долонi,
О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…

– І що б це мало означати?

– Це сцена в iдальнi.

Вознiсши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на бiлiм покривалi,
Немов святоi лик ii прекрасний,
Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!

– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.

– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.

Еморi жбурнув журнал на стiл.

– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою?

– А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я. Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна.

– Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi.

– Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала).

– Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом. Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше…

– Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.



Еморi знехотя приеднався до цiеi пропозицii. Вiн вирiшив, що злет його кар’ери почнеться з наступноi осенi. А поки можна разом iз Керрi влаштовувати веселi оказii у стiнах «Унiверу 12».

Вони пiдкладали лимонний пирiг у лiжко бiдолашного еврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрiвач у кiмнатi Еморi, що дуже спантеличило панi хазяйку i мiсцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеiв-пиякiв» (картини, книги, меблi) у ванну кiмнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, якi ще не прийшли до тями пiсля веселоi вечiрки в Трентонi. Але витiвникiв засмутило, що плебеi-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони рiзались у покер, двадцять одне i джек-пот вiд свiтання до смерку, а коли в одного сусiда був день народження, намовили його купити на всiх шампанського для бурхливоi вечiрки. Спонсор вечiрки чомусь залишився тверезий, i Керрi з Еморi мимохiть зiштовхнули його зi сходiв (а потiм весь наступний тиждень навiдували бiдолаху в лiкарнi, спокутуючи свою провину).

– Скажи, хто всi цi дiвчата? – запитався одного дня Керрi (стоси листiв до Еморi непокоiли його). – Дивився я тут недавно отi поштовi штемпелi – Фармiнгтон i Доббс, Вестовер i Дан-Холл – що б це мало означати?

Еморi скептично усмiхнувся:

– Усi вони з Мiннеаполiса i Сент-Пола. – Далi почав перелiчувати одну за одною: – Ось – Мерилiн де Вiтт, гарненька, мае власну машину, i це дуже зручно; це – Саллi Везербi, вона, щоправда, трохи розповнiла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасiя, охоче дае себе цiлувати, якщо хочеш знати.

– Як ти даеш собi з ними раду? – Керрi нiяк не мiг заспокоiтись. – Я спробував усе, але цi сороки мене навiть не бояться.

– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморi.

– Точно! Їхнi матусi нiколи не хвилюються, коли вони зi мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона смiеться i не вiднiмае руки, нiби це не ii рука. Коли рука вже в моiй – вони раз, i вiдсмикують ii. Що воно означае?

– А ти будь загадковим, – порадив Еморi. – Скажи iм, що ти дикун i тiльки вони можуть облагородити тебе. Зцiпивши зуби, йдеш додому, а тодi раптом повертаешся через пiвгодини, – словом, приголомшуй iх.

Керрi похитав головою:

– Дохлий варiант. Якось я написав дiвчинi з Сент-Тiмотi гарного любовного листа. В одному мiсцi навiть вiд хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манiкюрнi ножицi, вирiзала «О Боже», а решту показувала всiм, всiй школi. В моему варiантi це не дiе. Я просто «пристойний хлопець», i всiлякi такi дурницi не для мене.

Еморi усмiхнувся i намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нiчого й не вийшло.

В лютому падав дощ iз снiгом, бурхливий перший семестр закiнчився, а життя в «Унiверi 12» тривало так само весело, хоча й безцiльно. Раз на день Еморi пригощався клубним сендвiчем, кукурудзяними пластiвцями i картоплею-фрi «У Джо». Зазвичай, компанiю йому складали Керрi або Алек Коннедж. Останнiй був мовчазним вiдлюдником-зализою з Гочкiса. Вiн жив по сусiдству i потерпав вiд вимушеноi самотностi, як i Еморi, бо всi його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною i антисанiтарною забiгайлiвкою, але тут можна було вiдкрити безлiмiтний кредит (а це було суттевою перевагою для Еморi). Його батько останнiм часом експериментував iз облiгацiями гiрничих компанiй, i, як наслiдок, утримання Еморi хоч i було доволi пристойним, проте не таким, на яке вiн розраховував.

«У Джо» була ще одна суттева перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертiй годинi кожного дня Еморi в компанii друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось пiдживитись. Одного дня у березнi виявилось, що всi столики зайнятi, i вiн вмостився у крiсло навпроти якогось першокурсника, який пильно зiгнувся над своею книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморi споживав булочки з беконом, читаючи «Професiю мiсiс Воррен» (вiн випадково вiдкрив для себе Шоу, коли протягом зимовоi сесii копався в бiблiотецi); його сусiд-першокурсник теж був зосереджений на своему фолiантi, допиваючи третю порцiю солодового молока.

Мало-помалу очi Еморi з цiкавiстю ковзнули на книгу його сусiда. Догори дригом вiн прочитав iм’я автора i назву книги – «Марпесса» Стiвена Фiллiпса. Йому це нiчого не говорило – його освiта вимiрювалась хрестоматiйними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» i уривками з Шекспiра i Мiльтона, яких вiн змушений був читати за програмою.

Щоб привернути увагу свого вiзавi, вiн удав, що захоплений своею книжкою, i вигукнув нiби мимохiдь:

– Чудова рiч! Направду!

Першокурсник глянув на Еморi подивовано.

– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярiв i до чуйностi, яку вiн випромiнював.

– Нi, – вiдповiв Еморi. – Це я про Бернарда Шоу. – Вiн опустив книжку.

– Я нiколи не читав нiчого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потiм продовжив: – А ви коли-небудь читали Стiвена Фiллiпса? Узагалi ви полюбляете поезiю?

– Звичайно! – iз запалом вiдповiв Еморi. – Хоча я не читав його багато.(Вiн взагалi нiколи не чув про якогось там Фiллiпса, не враховуючи покiйного Девiда Грехема.)

– Доволi незле, менi здаеться. Звичайно, вiн вiкторiанець.

Вони заглибились в обговорення поезii i побiжно познайомились один з одним. Спiврозмовником Еморi виявився не хто iнший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвiлье», який вмiщував отi чудернацькi любовнi вiршi в «Лiтературному журналi». На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять – хлопець iз сутулими плечима i блiдо-голубими очима. Вся його зовнiшнiсть пiдказувала Еморi, що той геть нiчого не тямить у змаганнях за мiсце в соцiумi чи ще якихось захоплюючих феноменах такого гатунку. Але вiн кохався в книжках, а Еморi, здавалося, вже цiлу вiчнiсть не зустрiчав подiбного. Якби не компанiя iз Сент-Пола за сусiднiм столиком, вiн би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що i його вважатимуть химерником. Хоча, здаеться, iх не помiчали, тож вiн дав собi волю: видавав на-гора десятки назв книг, якi вiн читав, про якi чув чи про якi нiколи не чув, без упину перелiчував якiсь назви, не згiрш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвiлье майже купився i, схоже, був зачарований. Вiн наiвно гадав, що Принстон складаеться iз жахливих фiлiстимлян i безнадiйних зубрiiв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кiтса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.

– А ви читали щось iз Оскара Вайлда? – запитав вiн.

– Нi, а хто вiн?

– А хiба ви не чули?

– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’ятi Еморi.) Це хiба не про нього була оперета «Терпiння»?

– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Дорiана грея», дуже вам рекомендую. Вам сподобаеться. Можу позичити, якщо хочете.

– Звичайно, дуже хочу!

– Заходьте до мене в гостi. У мене е ще декiлька гарних книжок.

Еморi трохи вагався. Вiн зиркнув на компанiю з Сент-Пола (серед них був неймовiрний, неперевершений Гемберд) i задумався: а як уплине на його репутацiю дружба з цим диваком? Вiн так нiколи i не розвинув у собi навик швидко заводити друзiв, а тодi позбуватись iх (вiн був не надто рiшучий для цього). Отож вiн зiставляв безсумнiвну привабливiсть i цiннiсть Томаса Д’Інвiлье i холоднi позики окулярiв у роговiй оправi, якi, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусiднього столика.

Попри все, вiн вiдкрив для себе «Дорiана грея», i «Дiву скорботи Долорес», i «Безжалiсну красуню». Цiлий мiсяць вiн захоплювався тiльки цим. Свiт став для нього укритим поетичною паволокою, вiн чимдуж намагався поглянути на Принстон крiзь пересичений погляд Оскара Вайлда i Свiнберна або «Фiнгала О’Флегертi» i «Альджернона Чарльза» (як вiн iх манiрно-жартома називав). Вiн жадiбно поглинав кожноi ночi: Шоу, Честертон, Баррi, Пiнеро, Єтс, Сiнг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кiтс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойськi опери» – усю цю строкату сумiш. І раптом збагнув, що всi цi роки майже нiчого серйозного не читав.

Зустрiч iз Томом Д’Інвiлье була для нього радше вдалою оказiею, нiж дружбою. Еморi зустрiчався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побiлили стелю в Томовiй кiмнатi i прикрасили стiни дешевими гобеленами, купленими на аукцiонi, розставили високi пiдсвiчники i повiсили строкатi штори. Том подобався Еморi розумом, лiтературною освiченiстю, тим, що не був знiженим чи манiрним. Насправдi, найчастiше красувався Еморi: кожен вислiв вiн намагався перетворити на епiграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо тi епiграми показнi). Весь «Унiвер 12» веселився. Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом.

Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi.

– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!

Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом.

– Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну!

– Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю!

Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам. От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл».[6 - Джонсон Семюел (1709–1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник i мемуарист.]

Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:

Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,
Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,
Де жало нiжне пронизало юнку.

– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…

Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.

Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем.




Волога символiчна iнтермедiя


Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi. Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках. Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен.

Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii). Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину.

– До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися!

Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть.

Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку. Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв.

Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть.

– Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг.

– Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику.




Історичний ескiз


Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою. Якби вiйна припинилась, вiн вiдчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фiнальний бiй, а противники вiдмовилися битись.

Ото й була вся його реакцiя.




«Ха-ха, Гортензiя!»


– Агов, фiгурантки!

– Ворушiться!

– Фiгурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицiю? Мене хтось чуе?

Режисер, президент клубу «Трикутник», кипiв вiд безпорадноi злостi. Вiн вибухав приступами безжалiсноi авторитарностi, бився в конвульсiях цiлковитоi безвиходi, затим геть знесилений опустився в крiсло, твердо переконаний, що вони аж нiяк не встигнуть до рiздвяного турне.

– Увага! Починаемо з пiратськоi пiснi.

Фiгурантки, затягнувшись востанне сигаретами, мляво зайняли своi мiсця. Солiст вибiг на переднiй план, його руки i ноги застигли в натхненнiй позитурi. Пiд ляскання, пiдсвистування i притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець.

Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедiю, подорожуючи всiм колективом (iз хором, оркестром i декорацiями) упродовж рiздвяних канiкул. П’еса i музика були творiннями старшокурсникiв, а клуб, сам по собi, був одним iз найвпливовiших – кожного року понад триста конкурсантiв змагались за право вступити до нього.

Еморi, який пiсля вiдбiркового туру другого курсу пройшов у редколегiю «Принстонiвця», отримав роль помiчника капiтана пiратського корабля на прiзвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетицii п’еси «Ха-ха, Гортензiя!» кожного дня з другоi по обiдi до восьмоi ранку (при тямi iх тримала тiльки мiцна кава, а вже вiдсипались на лекцiях). «Казино», зал, де проходили репетицii, був унiкальним видовищем. Великий хол, бiльше схожий на хлiв, де сновигають хлопцi в костюмах пiратiв та дiвчата в ролi дiтей; декорацii, якi похапцем збирають i розбирають; освiтлювач, який спрямовуе слiпуче свiтло в чиiсь злi очi; i це все – пiд безперервний веселий гiмн «Трикутника» у виконаннi оркестру. Хлопець, автор тексту, стоiть у кутку, нервово покусуючи олiвець, у нього е двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на бiс»; адмiнiстратор сперечаеться з секретарем про те, скiльки грошей можна витратити на «цi чортовi костюми для доярок»; колишнiй випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробцi i ностальгiчно згадуе, наскiльки все було простiше в тi часи.

Як «Трикутнику» взагалi вдавалось пiдготувати шоу – то була велика таемниця, але це була надзвичайно захоплююча таемниця, незалежно вiд того, хто i скiльки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок iз маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензiя!» – ii переписували дев’ять разiв, i у програмi зазначались iмена всiх дев’яти авторiв. Усi постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедiя. Але пiсля того, як декiлька авторiв, президент, режисер, комiтет факультету докладали до неi руки, залишалось старе надiйне шоу у стилi «Трикутника», iз заяложеними жартами (головного комiка виганяли перед самим початком турне, бо вiн захворював) i традицiйним фiгурантом iз чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нiзащо не хотiв голитись двiчi на день.

У «Ха-ха, Гортензii!» був один цiкавий момент. У Принстонi iснувала традицiя, що в той момент, коли студент Єля, який е членом славнозвiсного клубу «Череп i Костi», почуе згадку цього священного назвиська, вiн мусить вийти iз примiщення. Також iснувала легенда, що члени цього товариства накопичують шаленi статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показi «Ха-ха, Гортензii!» був десяток мiсць, якi не пускали в продаж. Їх займали шiсть злидарiв, найбiльш обiдраних, яких тiльки можна було знайти на вулицях, а на додачу iх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок пiратiв показував на свiй чорний прапор i вигукував: «Я закiнчив Єль, ось мiй Череп i Костi!» – в той самий момент шiсть обiдранцiв мали встати i вийти, всiм своiм виглядом демонструючи вражену гiднiсть i глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навiть справжнiй випускник Єля.

Вони виступали перед свiтською публiкою восьми мiст. Еморi найбiльше сподобались Луiсвiлль i Мемфiс: мешканцi знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жiнки красувалися вражаючим спектром жiночоi вроди. Чикаго йому iмпонував своею жвавiстю, незважаючи на тамтешню галасливу говiрку. Утiм, це було мiсто Єля, а через тиждень сюди мав приiхати «Єльський глi-клуб»,[7 - Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.] тож iм перепала лише половина пошани. У Балтиморi i Принстонi вони були як удома, i кожен навiть устиг закохатись. Мiцнi напоi тут споживалися у вiдповiднiй кiлькостi; i хтось незмiнно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала iнтерпретацiя ролi). Колективу видiлили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлiв-салон»), в iнший запхали набридливих духовикiв з оркестру. Канiкули добiгали кiнця в такому поспiху, що нiхто не встигав знудитися. Але коли вони приiхали в Фiладельфiю, вiдпочинок вiд прогiрклоi атмосфери квiтiв i гриму видався iм за щастя, а фiгурантки, зiтхаючи з полегшенням, зняли тугi корсети iз зболених животiв.

Коли всi роз’iхались, Еморi хватькома помчав до Мiннеаполiса. Причиною цього була кузинка Саллi Везербi – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки ii батьки були за кордоном). Вiн пам’ятав Ізабель маленькою дiвчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в тi часи, коли вiн уперше потрапив до Мiннеаполiса. Вона переiхала в Балтимор, але вiдтодi в неi вже з’явилось свое минуле.

Еморi був у цiлковитому розпалi – самовпевнений, нервовий i трiумфуючий. Вiн стрiмголов летiв до Мiннеаполiса: зустрiти дiвчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним i романтичним. Отже, вiн без жодних докорiв сумлiння телеграфував матерi, щоб вона не чекала його… Сiв у поiзд i думав про все це цiлих тридцять шiсть годин.




Пестощi


Гастролюючи з «Трикутником», Еморi постiйно зiштовхувався iз таким немаловажним американським феноменом, як «вечiрки iз пестощами».

Жодна вiкторiанська мати (а майже всi матерi були вiкторiанками) й подумати не могла, наскiльки звичними були поцiлунки для iхнiх доньок. «Так поводяться служницi, – говорила мiсiс Х’юстон-Кармелайт своiй дочцi, популярнiй серед молодi. – Їх спочатку цiлують, а потiм освiдчуються».

Але «популярна донька» заручалася кожнi пiвроку у вiцi вiд шiстнадцяти до двадцяти двох, аж поки молодий Гембелл iз «Кембел i Гембелл» не засватав ii, будучи свято переконаним, що вiн – ii перша любов, у промiжках мiж «заручинами» (популярнiсть ii встановлювалася кiлькiстю запросин на танцi, що слугували своерiдною системою вiдбору найсильнiших). Вона цiлувалася на прощання iз колишнiми залицяльниками при мiсячному свiтлi чи при свiтлi камiна, а чи й у повнiй темрявi.

Еморi бачив дiвчат, якi витворяли таке, що за його пам’ятi вважалось би недопустимим: iли о третiй ночi пiсля танцiв у неподобних кафе, обговорювали будь-якi теми чи то жартуючи, чи то серйозно, – i все це iз потайним збудженням (для Еморi така поведiнка була повним моральним падiнням).

Вечiр у «Плазi»… За вiкном зависли зимовi сутiнки, внизу чути слабкий негучний перегук барабанiв… Набундюченi й напруженi молодики тиняються залом, бездоганно вбранi, вони замовляють ще один коктейль i чекають. Раптом дверi, що обертаються, манiрно окреслюють коло, i три оберемки хутра запливають до середини. Потiм театр; потiм столик у «Опiвнiчних фiглях», само собою. І, звичайно, чиясь мама (ii присутнiсть лише вимагатиме обачностi, а втiм, при нiй усе здаватиметься ще бiльш захоплюючим); ось мама вже залишаеться сама за десертним столиком i думае, що «не такий страшний вовк, як його малюють», просто все дуже виснажливо. Але донечка знову закохана… дивно, правда? І хоча таксi було напiвпорожнiм, якимось чином для ii доньки i студента з Вiльямса не вистачило мiсця, i довелося iм iхати в окремiй машинi. Дивно… Хiба ви не помiтили, як зашарiла донечка, коли вони приiхали на сiм хвилин пiзнiше? Але вона завжди «виходила сухою iз води».

Отак «королева балу» перетворилась на «кокетку», «кокетка» зробилась «спокусницею». У «королеви балу» було п’ять-шiсть вiзитерiв за вечiр. Якщо доню вiдвiдувало двое, i якимось чином, вони перетинались, той, хто не домовився про годину зустрiчi, потрапляв у доволi незручну ситуацiю. «Королеву» оточував гурт залицяльникiв у антрактах. А спробуй-но лишень знайти ii у перервi мiж танцями!

– І що ми тут забули? – запитав вiн одного вечора дiвчину iз зеленими заколками у волоссi, коли вони сидiли в чиемусь лiмузинi, припаркованому бiля замiського клубу в Луiсвiллi.

– Я не знаю, але у мене такий веселий настрiй.

– Будьмо вiдвертi одне з одним: ми нiколи не побачимось хоч ще раз. Я хотiв поiхати з тобою, бо ти найгарнiша дiвчина тут. Тобi справдi все одно: чи ти мене колись ще побачиш, чи нi?

– Так, але ж ти з усiма так поводишся? Чим же я це заслужила?

– Тож ти втомилась танцювати? І хочеш покурити, i все таке iнше, про що говорила? Чи просто…

– Ой, давай лiпше зайдемо досередини, – перебила вона, – якщо ти прагнеш усе аналiзувати. Може, не будемо про це?…

Коли камiзельки ручного плетива ввiйшли у моду, Еморi у поривi натхнення охрестив iх «пестливим сорочками». Назва ця мандрувала вiд узбережжя до узбережжя iз вуст до вуст дамських спокусникiв i «популярних дiвчат».




Ілюстрацiя


Еморi виповнилось вiсiмнадцять рокiв, i вiн був зростом трошки нижчий шести футiв, винятково вродливий, але якось нестандартно. Обличчя його виглядало досить юним, лише проникливi зеленi очi, облямованi темними довгими вiями, руйнували цей образ невинностi. Дивно – йому бракувало отого вабливого тваринного магнетизму, який так часто супроводжуе i жiночу й чоловiчу красу. В особистостi його домiнувала радше розумова складова, i вiн був не в змозi вiдкидати чи включати ii, як кран iз водою. Але нiхто i нiколи не забував його обличчя.




Ізабель


Вона зупинилась на сходовому прольотi. Так, мабуть, мали б почувати себе плавцi перед стрибком з трамлiна, чи примадонни у вечiр прем’ери, або незграбнi кремезнi молодики в день вирiшального турнiру – всi цi почуття нуртували в нiй. Вона мала б спуститися сходами пiд дрiб барабанiв чи пiд рефрен з «Таiс» або «Кармен». Ще нiколи ii так не хвилювала власна зовнiшнiсть, i ще нiколи вона не була така перейнята цим. Адже через шiсть мiсяцiв iй уже мало виповнитись шiстнадцять.

– Ізабель! – гукнула ii кузина Саллi з-за дверей убиральнi.

– Я готова. – Вона вiдчула, як iй нервово зсудомило горло. – Я мала послати додому за iншою парою черевикiв. За хвильку вийду.

Ізабель хотiла ще раз повернутись до вбиральнi, щоб востанне окинути себе оком у дзеркалi. Але щось ii стримало на мiсцi i змусило глянути вниз з широких сходiв клубу Мiнегага. Сходи спокусливо звивались донизу, i вона вловила тiльки, як промайнули двi пари чоловiчих нiг в нижнiй залi. Однаковi лакованi черевики нiяк не виказували осiб iхнiх власникiв, але iй страшенно кортiло довiдатись: може, одна з цих пар належить Еморi Блейну? Цей молодик, якого вона ще досi не зустрiла (але який, проте, вже забрав у неi суттеву частину дня ii приiзду). Дорогою додому, помiж шквалом запитань, коментарiв, одкровень i всiляких перебiльшень, Саллi нiби мiж iншим згадала:

– Ти ж пам’ятаеш Еморi Блейна? Знаеш, вiн шалено хоче з тобою зустрiтись. Вiн затримуеться на день, але сьогоднi прийде в клуб. Каже, вiн стiльки про тебе чув i пам’ятае твоi очi…

Он як… Це потiшило Ізабель. Цей факт зрiвнював iхнi позицii (хоча вона й сама вмiла вибудовувати своi романтичнi вiдносини без попередньоi реклами). Але ii трепетне i солодке передчуття раптом обiрвалось, i вона запитала:

– Що ти маеш на увазi? Що саме вiн про мене чув?

Саллi усмiхнулась. Вона вiдчувала себе дресирувальником цирку своеi бiльш екзотичноi кузини.

– Вiн знае, що ти… що тебе вважають красивою, i все таке… – вона зробила виразну паузу. – Я гадаю, вiн знае, що ти вже цiлувалась.

У тiй хвилинi маленький кулачок Ізабель стиснувся пiд хутряним манто. Вона вже звикла, що ii всюди супроводжуе «вiдчайдушне» минуле, ii завжди це обурювало, але в незнайомому мiстi iй це навiть могло стати в нагодi. Чи була вона «легковажною»? То нехай перевiрять…

Ізабель дивилась через вiкно, як повiльно падае снiг морозяного ранку. Тут було набагато холоднiше, нiж у Балтиморi; вона вже про таке й забула; шибка дверей авта замерзла, вiкна поцяткувались грудочками снiгу в кутках. У ii думках крутилось лише одне. Цiкаво, чи вiн одягнеться так само, як отой хлопець, що спокiйно крокуе по люднiй бiзнесовiй вулицi в мокасинах i карнавальному костюмi? Це так по-захiдному! Та нi, навряд, вiн вчиться у Принстонi, зараз, здаеться, уже студент другого курсу, чи щось таке. Насправдi вона слабко його пам’ятала. Десь у альбомi в неi ще збереглась давня свiтлина з окатим хлопчиком (мабуть, вiдтодi очi в нього стали ще виразнiшi). Одначе за останнiй мiсяць, вiдколи було сплановано гостини в Саллi, його образ дорiс до масштабiв достойноi кандидатури. Пiдлiтки – найбiльш хитромудрi звiдники, вони на ходу вигадують сценарii (чим i користалась Саллi, вмiло граючи на запальному темпераментi Ізабель). Ізабель же була здатна переживати досить сильнi, хоча й короткочаснi емоцii.

Вони пiд’iхали до розлогого бiлокам’яного будинку, який стояв оддалiк заснiженоi дороги. Мiсiс Везербi тепло ii прийняла, з усiх закуткiв з’явились численнi молодшi кузини i кузинки i ввiчливо привiтались. Ізабель поводилася дуже тактовно. Коли вона хотiла, то могла прихилити до себе будь-кого, окрiм старших дiвчат i дорослих жiнок. Усе, що вона робила, щоб справити враження, дiялось абсолютно свiдомо. Всi дiвчатка, з якими вона вiдновила знайомство цього ранку, були враженi не лише ii вродою, а й ii репутацiею.

Питання щодо Еморi Блейна все ще залишалось вiдкритим. Довкола його персони панувала атмосфера численних захоплених вiдгукiв, здавалось, усi присутнi дiвчата вважали його неперевершеним залицяльником (утiм, вони не надали жодноi корисноi iнформацii). Вiн обов’язково в неi закохаеться… Саллi розповсюдила цю iнформацiю мiж усiма колежанками. І зараз, лишень побачивши Ізабель, вони плодили цю чутку iз суттевим випередженням… Ізабель потай вирiшила (iз вiдчуття обов’язку перед Саллi), якщо буде необхiдно, вона його зумiе закохати в себе. Навiть якщо сама сильно розчаруеться. Саллi малювала його блискучими фарбами: вiн вродливий, може бути дуже вишуканим, коли захоче, вмiе триматися i в мiру примхливий. Справдi, здавалось, вiн утiлював усi романтичнi риси, якi були такими бажаними у ii вiцi й товариствi…

Усi враження i думки Ізабель були надзвичайно калейдоскопiчними. Їй була притаманна своерiдна сумiш свiтськостi й артистичного темпераменту, який часом зустрiчаеться в обидвох класах – серед свiтських дам i серед актрис. Свою освiченiсть (чи то пак досвiд) вона почерпнула вiд залицяльникiв, якi домагалися ii прихильностi; ii такт був вродженим, а низка любовних iнтриг обмежувалася кiлькома цiлком пристойними телефонними розмовами. Їi великi темно-карi очi променiли кокетством, воно проступало крiзь ii невiдпорний тiлесний магнетизм.

Отже, того вечора вона стояла згори сходiв, чекаючи, поки привезуть новi черевики. Коли вона майже втратила терпiння, Саллi вийшла з вбиральнi, випромiнюючи бадьорiсть, як завжди, в гарному гуморi. І поки вони спускались сходами, лiхтарики в головi Ізабель освiтлювали двi думки: «чи у мене сьогоднi гарний колiр обличчя?» i «цiкаво, чи вiн добре танцюе?».

Внизу, у великiй клубнiй залi, ii оточила зграйка дiвчат, з якими вона познайомилась удень. Потiм вона почула голос Саллi, яка по черзi називала iмена (вона зловила себе на думцi, що вiтаеться iз чорно-бiлими, незграбними i малознайомими фiгурами). Десь промайнуло iм’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де вiн. Це був дуже неловкий момент, коли всi юнаки вайлувато юрмились там i тут, наштовхуючись один на одного i врештi-решт залишаючись поряд iз спiврозмовниками, якi цiкавили iх найменше. Ізабель протиснулась разом iз Фроггi Паркером до стiльцiв бiля сходiв (колись вони разом бавились у «класики», тепер вiн був другокурсником iз Гарварда). Ізабель згадала веселу iсторiю з минулого – зараз це саме те, що потрiбно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спiлкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю iсторiю пiднесеним контральто з краплею пiвденного акценту; затим, пригадуючи кумеднi моменти i усмiхаючись свою звабливою посмiшкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варiацiй i розставляючи дотепнi акценти – i все це у формi невимушеного дiалогу. Фроггi був зачарований i зовсiм не пiдозрював, що усе це – не для нього, а для двох зелених очей, що яскрiли з-пiд ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель вiдкрила Еморi. Немов актриса, котра знае, яке враження справляе сплеск ii природного, пiдвладного лише iй однiй магнетизму на глядачiв перших рядiв, Ізабель змiряла поглядом свого вiзавi. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало iй, що вона волiла би стрункого брюнета, як iз реклами пiдв’язок)… Щодо решти – обличчя його вкривав нiжний рум’янець, профiль був, як у середньовiчного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм i шовкова гофрована манишка (якi й досi так подобаються жiнкам, але вже добряче набридли чоловiкам).

Упродовж цих оглядин Еморi спокiйно роззирався.

– Ви когось шукаете? – запитала вона нiби мимохiдь, невинно клiпаючи очима.

З-помiж метушнi Саллi вже рушила до столика. Еморi протиснувся ближче до Ізабель i прошепотiв:

– Знаете, сьогоднi я ваш кавалер за обiдом. Нас уже попарували.

Ізабель аж подих перехопило – це було схоже на реплiку кiногероя. І вона з досадою вiдчула, що вигiдну роль забрали i вiддали якомусь другорядному актору… Але вона не мае права здавати своiх позицiй нi на йоту! Мiж тим обiднiй стiл бринiв смiхом. Поки всi розсiдалися по мiсцях, Ізабель сидiла на чiльному мiсцi, i всi звернули на неi цiкавi погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навiть зашарiлась, Фроггi Паркера настiльки зачарував цей рум’янець, що вiн забув пiдсунути Саллi стiлець (що його дуже збентежило). Еморi сидiв з другого боку – самовпевнений i гоноровитий, вдивляючись у неi, але iз вiдвертим захопленням. Вони з Фроггi заговорили майже одночасно:

– Я багато чув про вас вiдтодi, як ви ще носили кiски…

– Хiба ж не кумедно сьогоднi вийшло…

Обидвое осiклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморi. Із виразу ii обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирiшила уточнити:

– Як? Вiд кого?

– Вiд усiх – ще вiдтодi, як ви поiхали…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/frensis-skott-ficdzherald/po-toy-bik-rau/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.




2


Гентi Джордж Альфред (1832–1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.




3


«Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.




4


Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.




5


Таркiнгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».




6


Джонсон Семюел (1709–1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник i мемуарист.




7


Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения